Важливі новини

Хто «там» був – не забуде…

Два дні кожного року – в день введення радянських військ в Афганістан та в день їх виведення - колишні воїни-афганці збираються біля церкви-каплиці, аби зустрітися з побратимами, взяти участь в панахиді за убієнними на афганській землі, покласти біля іконостасу вінки та квіти, як данину пам’яті за загиблими. Серед «афганців» можна було помітити моложавого, кремезної статури чоловіка у військовій формі. Судячи з того, як він спілкувався, як кажуть, з такими, як і сам, можна здогадатися: «афганець» не один день воював з душманами.

Журналістська цікавість змусила мене познайомитися, як згодом виявилося, з цією неординарною людиною.

Сергій Олександрович Копитов, лейтенант у відставці

Під час розмови Сергій Олександрович Копитов, лейтенант у відставці, хоч і був малоговірким, та навіть із його скупої розповіді про бойовий афганський шлях ставало зрозуміло: нашому так званому обмеженому контингенту перепадало від душманів – «і в хвіст, і в гриву». Про це свідчать і втрати радянських військ. Тільки воїнів, родом з України, не повернулося з тієї малозрозумілої війни - аж 3280!

-Сергію Олександровичу, судячи з чималої кількості медалей та орденів на ваших широких грудях, ви в Афганістані не тільки солдатську кашу їли, а й «калаша» з рук не випускали. Тож як «там» особисто для вас все розпочиналося? (На мій подив, Сергій (Саме так далі я дозволив собі називати свого співрозмовника, бо за віком він трішки – молодший за мене) розпочав розмову з вірша, якого склав сам).

-…Бачу я щоночі сон:
Бій, гелікоптери, «бетеери»,
Посвист куль гарматам в унісон,
Вантажівок сплющені химери…
Ліжко, простирадло, лікарі,
Стогін, хрип останній, і розлука,
Медсестра, що квилить до зорі,
І коверт, в якім нестерпна мука…
Прокидаюсь змучений, чужий,
І душі, і серцю дуже важко.
Знову безпорадний і малий,
Знов пече просолена «тільняшка».
Застить очі цигарковий дим…
Бачу я в тумані темно-сірім
Матерів закляклих край могил,
Квіти, ніби кров, на схилі білім.
Не згадати веселкових снів.
Сниться бій і трасери навколо…
Бачу знов своїх товаришів,
Тих, що не зустріну вже ніколи.

Розпочиналося все прозаїчно… У далекому 1977 році я служив в одній з військових частин Закавказзя, у чині прапорщика… Згодом мою частину передислокували у Середньоазіатський військовий округ. Чітко пам’ятаю той день, коли мене, та ще з 50 чоловік, викликали до штабу й наказали: оперативно зібрати «тривожний» чемодан – і в дорогу. А 20 грудня 1979 року взвод, котрим я командував, перетнув афганський кордон…

Як не дивно, населення Афганістану зустріло нас дуже доброзичливо, навіть з квітами.

Всі 7 місяців перебування в Афганістані ми не вступали у бій, бо нас ніхто і не зачіпав, та й ми поводилися мирно. Тож, моя частина проїхала всю територію цієї країни на кшталт якогось вояжу. Я й сьогодні не можу зрозуміти, кому був потрібен той похід. Одне слово, ми увійшли в Афганістан через місто Кушку, а з миром вийшли через місто Термес.

-Сергію, щось не схоже, щоб за таку собі прогулянку тебе нагородили он скількома медалями та орденами…

-Але ж мені довелося і ще раз побувати в Афганістані. На жаль, нас уже не зустрічали з квітами, а поливали зливою вбивчого свинцю.

…Після, як ви підмітили, прогулянки по Афганістану, я став служити у загоні спецназу «Кобра» (Головного розвідувального управління Генерального штабу). Не важко здогадатися, яку підготовку мені довелося там пройти. Командування неохоче нам пояснювало, що нас «натаскують» для виконання спецзавдань: при певних бойових діях загін має захопити пускові ракетні установки, які дислокуються у Туреччині…

На щастя, нас не послали до Туреччини. Але й спокою не дали: 9 грудня 1984 року загін увійшов до афганського міста Герат…

З цього приводу радіостанція «Голос Америки» на весь світ сповістила: «В Афганістан увійшла військова частина головорізів!»

-Невже і справді ви виконували функцію таких собі «зомбі» чи «зондер команди»?

-Звісно, що «вражий голос» значно перебільшив і наші можливості, і наші завдання. А завдання загону полягали в тому, щоб група догляду й контролю за афганськими караванами могла спокійно, за допомогою нашого прикриття, виконувати свої обов’язки. Іншими словами, ми мали присікати будь-який супротив з боку душманів, котрі переправляли на свою територію з Пакистану різну зброю.

-А чи часто доводилося подавляти вогнем душманські каравани?

-Часто… Одного разу ми кулеметним вогнем з гелікоптерів призупинили караван, що віз велику партію озброєння для душманів. Потім зав’язався бій… Охорона каравану була знешкоджена. Тільки частині вдалося втекти в гори.

-Чи під час боїв довелося бути пораненим?

-Пригадую один випадок… Під час супроводу нашої автоколони виявилося, що одному з водіїв приснився страшний сон: його мають вбити під час маршу душмани. Сон так подіяв на солдата, що він навідріз відмовився сідати за кермо. Тож, на біду, я був змушений сісти за баранку вантажного автомобіля. Д-а-а, сон водія був дійсно віщим: під Кандагаром колесо мого автомобіля наїхало на вакуумну міну. Звісно, машину буквально розірвало на частини, а мене, посіченого осколками, на ношах переправили до шпиталю…

…Після дворічної війни мій загін 16 лютого 1986 року покинув ось цей непростий Афганістан.

-Сергію, не поспішай завершувати розмову, бо мені заманулося і ще задати одне запитання… Напевне, не дуже й приємне. А чи часто доводилося на цій афганській війні тобі вбивати..?

(Сергій, подумавши, відповів на моє безпардонне запитання поетичним словом).

-Однажды в интервью корреспондентка,

Польщенная вниманием моим,

Черкая карандашиком пометки,

Спросила:-Убивал ли ты людей?

И видя, что не тороплюсь с ответом,

Добавила, взглянув в окно на снег:

-Скажи, а что ты чувствовал при этом?

Наверно, жалость – все же человек!

А я, вдруг, вспомнил серую дорогу,

Фугасы, пулеметы на горе.

Сапера, друга верного Серегу,

Разорванного в клочья в сентябре.

Улыбчивого, доброго пилота,

Его семью в деревне на Днепре.

И экипаж, сгоревший в вертолете,

Десантников спасая в декабре.

Пометки, непонятные на карте,

И кишлаки, объятые огнем,

И школу, что сожгли душманы в марте,

И школьников, сгоревших в ней живем.

Ну, а теперь, прости за откровение!

Я отвечаю прямо на вопрос:

-Что чувствовал я? Удовлетворение!

И, может быть, совсем немного – злость!

Не морщьтесь, я – гуманист, поверьте.

Но я горжусь работою своей.

Я убивал людей! И каждой смертью

Предотвращал я тысячи смертей!

Провів розмову Микола Висіцький