Важливі новини

Хто ви, Докторе Пі?

Правоохоронці таки одягнули наручники на Доктора Пі, чиїми «феноменальними» здібностями та «лікарським талантом» упродовж двадцяти років захоплювалася вся Україна. Розвіяти міф про його унікальний талант вдалося журналістам з львівської газети «Експрес». Утім, саме з легкої руки працівників ЗМІ свого часу цей спритник і  розпочав сходження на Олімп.

Професор,  про якого  ніхто не чув

Про феноменальні здібності Андрія Слюсарчука не писали хіба що геть ледачі журналісти або ті, хто не повірив у них. Газети поширювали інформацію про його дар навіть тоді, коли представники Книги рекордів Гіннеса в Україні так і не зафіксували рекорд. Пояснювали, що людська пам’ять — надто тонка матерія. Все ж таки для багатьох професор, лікар-нейрохірург Андрій Слюсарчук став «відкриттям». Мені навіть було трохи ніяково, що раніше не чула такого імені. Проте насторожило, що фахівця такого рівня не знали в університеті.
За якийсь час, переповідали, рекорд наче б то вдався. Та Бог з ними, з тими числами: своїми феноменальними здібностями «унікум» шкоди нікому не завдав. Час від часу подейкували: зайнявся Слюсарчук лікарською практикою. Щоправда, чомусь підпільною, бо в жодній клініці Львова нейрохірурга, професора з таким прізвищем та ініціалами немає. А його рейтинги «зашкалювали» від відзнак, титулів, нагород, до яких додалася найпрестижніша — Державна премія. Нахвалявся, що і з шахами на «ти» —  куди там до нього загальновизнаним шаховим королям!

Замість оди генію —  «бомба»

Такий герой —  це ж знахідка для видання! У львівській газеті «Експрес» доручили підготувати інтерв’ю з ним Світлані Мартинець.  Але публікації розвіяли міф про унікальний талант. Інформаційний вибух був настільки потужним, що його сили і резонансу не могли передбачити навіть автори розслідування. Ось що розказала нам автор журналістського розслідування Світлана Мартинець:
—  Коли отримала завдання, готувалася до матеріалу позитивного. Але розмова з Андрієм Слюсарчуком виходила якась дивна. Про себе розповідати не захотів. Ані про дитинство, ні про навчання не сказав жодного слова. Запевнив: усі документи знищив. Хоч як намагалася викликати на відверту розмову, не вдалося. Враження від спілкування  незрозуміле: амбіції разом із гострою образою, втомою, дивні нарікання на шахістів, що не дають спокою. Замість очікуваного захоплення співрозмовник викликав жаль. І водночас – незрозуміла черствість, жорстокість. Щось було не так. І тоді збагнула: такими є діти, які виховувались у сиротинцях. Виникло бажання допомогти, тож і запросила прийти в редакцію, аби продемонстрував здібності із запам’ятовування чисел. Домовились про дату і час. Усі зібралися в редакції, чекаємо. Запізнюється. Додзвонилися до анестезіолога Саші, з яким працює.
— Професор на операції, —  повідомив той.
— А в якій клініці оперує професор? — намагаємось з’ясувати і пропонуємо під’їхати до клініки й забрати редакційною машиною.
— Не знаю! — не приховуючи роздратування, відповів анестезіолог і вимкнув телефон.
Пробуємо розібратись у ситуації. Як може анестезіолог не знати, в якій клініці оперує лікар? Він що — нейрохірург за викликом? Увечері професор зателефонував. Сподівалась узгодити день, коли зможе прийти. І тут лікар зірвався.
— Та хто ти така, щоб мене, професора, перевіряти?! — істеричним голосом кричав у слухавку співрозмовник. — Та я твої мізки по стінах розмажу!
А потім полилась відбірна ненормативна лексика.

Усе виявилося неправдою

Найпершим було бажання відмовитися від інтерв’ю. Зрештою, перемогла журналістська цікавість — захотілось довідатися, ким насправді є Андрій Слюсарчук. Не може бути оперуючий лікар без постійного місця роботи! Хотіла поспілкуватися з колегами, пацієнтами, почути їхню думку. Власне, з того й почалося журналістське розслідування. Поїхала до інтернату, де виховувався. Те, що з’ясувалося, приголомшило: жодного вишу він не закінчував! А звідки дипломи Вінницького медінституту та Російського національного медичного університету імені Пирогова, в яких мав би навчатися  практично одночасно, на стаціонарі? У радянські часи це було просто неможливо ані з огляду на підлітковий вік, ані віддаленість міст у понад тисячу кілометрів одне від одного. Зібрані документи, завірені печатками вишів, які підтверджують, що Слюсарчук А.Т. у цих закладах не навчався, разом із  редактором газети «Експрес» Ігорем Починком та за присутності народних депутатів України Ярослава Кендзьора, Андрія Парубія, телевізійників передані начальникові УМВСУ у Львівській області п. Богданові Щуру (що, до речі, підтвердив у розмові з кореспондентом «УК» керівник сектору зв’язків з громадськістю ГУ МВС України у Львівській області  Денис Харчук).
Та Бог з ними, з тими документами. Але «закрити тему» не можна було, бо псевдолікар лікував пацієнтів.

Остання надія на порятунок

З’ясувалося, що людей, які довірилися пройдисвіту, було багато. Дивувало, як спритникові легко вдавалося знаходити шлях до гаманця хворих. Виловлював пацієнтів у медзакладах, куди заходив у білому халаті, чим викликав довіру. Вони й погоджувалися на лікування у професора, який міг дістати необхідні препарати — «в Україні їх немає». За копійчані препарати брав чимало і вимагав розраховуватись доларами. Брався лікувати пухлини та інші важкі недуги, не соромлячись, називав суми. Люди віддавали останнє — продавали машини, квартири. Навіть за пересадку печінки готовий був узятися, інакше, запевняв батьків юнака, син помре. Добре, що той не погодився…
Не лінувався приходити до пацієнтів додому ставити крапельниці або у гуртожитку політехніки, де «науковець» мав кімнату. Які препарати вводив, чим лікував — невідомо. У довгому списку його пацієнтів —  старший син Катерини Коляди із села Лаврики на Львівщині. В Андрія, хлопця енергійного, спортсмена, раптом почали відмовляти ноги, а лікарі не могли поставити діагноз. Хтось порадив звернутись до Слюсарчука. Той погодився, але гонорар запросив чималий. Сім’я таких грошей не мала, по односельцях збирали на лікування. Ставив хлопцеві крапельниці з невідомим препаратом у гуртожитку: аби система трималася, зафіксував її до… боксерської груші. Дією препарату «професор» навіть не поцікавився, зате одразу почав вимагати гроші, а рука у хлопця за кілька хвилин перетворилась на колоду.
Таке лікування коштувало малозабезпеченій сільській родині (лише з Лавриків у руки псевдолікаря потрапило 4 пацієнти)… 37 тисяч гривень. Через деякий час він знову наполягав: конче потрібно поставити ще кілька крапельниць, доповнити курс лікування таблетками, інакше у сина відмовлять нирки, серце і він помре. На щастя, псевдолікареві вже не повірили, та й грошей не було де взяти.
Діагноз хлопцеві поставили у «чорнобильській» лікарні Львова. Медики запевняють, що він переросте хворобу, але треба продовжувати лікування. Грошей же у матері немає, бо тоді навіть кредит довелось брати.

Закономірний кінець

Нарешті Андрія Слюсарчука затримали. Проти псевдолікаря-нейрохірурга, псевдопрофесора порушено кримінальну справу. Шкода, що так пізно. Бо перші потерпілі звернулися у правоохоронні органи міста Новояворівська ще у 1996 році. Важко збагнути, як йому вдавалося стільки часу маніпулювати людською свідомістю і залишатися недоторканним. Не зрозуміло, чому на правоохоронців так магічно впливав лише натяк на армію авторитетних захисників «зверху», заступництвом яких він уміло прикривався. Можна зрозуміти хворих,  які опинилися на межі, але як можна зрозуміти недбальство тих, хто мав усе ж таки перевірити сигнали від людей та правдивість його документів.
Днями Галицький суд Львова обрав запобіжний захід для псевдолікаря Слюсарчука у вигляді утримання під вартою.

Оксана МЕЛЬНИК

Фото з сайту expres.ua